9 липня 2025 року в Косово відбулися вибори президента Європейської Федерації кіберспорту – подія, яка мала стати кроком уперед для кіберспортивного руху на континенті. Проте замість відкритого змагання програм, лідерства і бачень розвитку індустрії, ми стали свідками політичного спектаклю, зрежисованого за найгіршими стандартами кулуарної дипломатії.
Ключовими фігурами виборів стали Лукаш Клімчик – генеральний секретар Європейської Федерації кіберспорту – та його союзник Бобан Тотовскі, генеральний секретар Світової Федерації. Клімчик лобіював свого земляка Адама Кшесінського, а Тотовскі забезпечував зовнішню підтримку через вплив на міжнародному рівні.
За кілька днів до голосування розгорнулась масштабна кампанія з дискредитації українського кандидата. У гру було задіяно все: інформаційні атаки, шантаж, обіцянки посад, адміністративний тиск, маніпуляції з реєстрацією делегатів та процедурні порушення під час голосування. Переміг не той, хто мав ідеї, команду і досвід, а той, хто отримав підтримку кулуарних домовленостей.
Перший сигнал про те, що вибори могли йти за «заздалегідь написаним сценарієм», надійшов за тиждень до події. Клімчик та Тотовскі випустили офіційний документ, у якому без жодних доказів звинуватили Україну в обмані, а українського кандидата – у шахрайстві. Одним з перших, хто підтримав цю ініціативу, був Ідо Брош – представник Ізраїлю в борді міжнародної федерації та близький соратник Тотовскі. Усі вони входили до складу керівних органів, що створює очевидний конфлікт інтересів.
Саме Тотовскі та Клімчик розгорнули широкомасштабну стратегію дискредитації. Першим кроком стала робота з делегаціями, які реально могли підтримати українського кандидата. Федерація Вельсу спочатку планувала голосувати за нього, однак можливість віддати свій голос було анульовано бордом федерації, де за це рішення проголосувала, в тому числі, і Велика Британія.
Іншим ударом стала ситуація з федерацією Вірменії, яка не змогла отримати візу до Косово через те, що її штучно не включили до переліку безвізових країн. Це з’ясували представники Вірменії та Чорногорії вже під час подання документів у консульствах. Як результат – голоси втрачено.
Тим часом українському кандидату не надали жодної організаційної інформації про вибори – дату, місце чи навіть адресу – тоді як польського кандидата Адама Кшесінського (Adam Krzesiński) супроводжував особисто Бобан Тотовскі.
Окремої уваги заслуговує те, як добирались делегати до Косово. Це питання поки що залишається без публічного розслідування, але варте особливої уваги: хто оплачував квитки, трансфери, проживання? Чи не є це ще одним прикладом непрямої корупції – коли делегації отримували підтримку на логістику в обмін на політичну лояльність? Така практика є поширеним елементом «м’якого підкупу» в міжнародних спортивних структурах. Відкритість цієї інформації – критично важлива для оцінки прозорості виборів.
Наступним етапом стала робота з країнами Скандинавії. Данії, Ісландії та Фінляндії запропонували політичну угоду: проголосуйте за польського кандидата — і Елін Юджунг Моен (Elin Yoojung Moen), представниця Норвегії, стане віцепрезиденткою федерації. Після укладання цієї угоди до неї приєдналися Іспанія та Франція, які були представлені жінками і підтримали «пакетне рішення».
Окремим порушенням стала практика «подвійного голосування» – коли ті самі особи голосували як представники борду і як делегати національних федерацій. Це суперечить базовим демократичним принципам голосування.
Під час самої конференції українському кандидату поставили низку провокаційних запитань. Одне з них – «Чи можете ви бути президентом, якщо у вашій країні війна?» – прозвучало від делегації Румунії і стало прикладом прямої дискримінації. Водночас Адаму Кшесінському поставили лише шість м’яких запитань, жодне з яких не стосувалося його компетенцій або планів.
Додаткові голоси польський кандидат отримав завдяки обіцянкам: Німеччині пообіцяли посаду в борді IESF, а через її тісний зв’язок із Люксембургом – уся пара перейшла на один бік. Інша країна змінила позицію після дзвінка з національного Олімпійського комітету, а Косово отримало право провести великий турнір – ще одна форма політичної винагороди.
Не менш важливу роль відіграла онлайн-дискредитація. Відомий український інфлюенсер Віталій Волочай опублікував пост із прямими звинуваченнями на адресу Давидова. Цей матеріал був перехоплений федерацією Білорусі та використаний як офіційний аргумент у міжнародному листуванні проти українського кандидата.
У той час український кандидат представив команду з шести спеціалістів – серед них олімпійський призер, експертка з інклюзії, викладач із кіберспортивної освіти. Була озвучена програма, записані відеозвернення, підготовлені стратегії. У відповідь Адам Кшесінський заявив: «Я не маю досвіду в кіберспорті, але, можливо, зможу допомогти». Жодної програми, жодної команди. Але – потрібні контакти.
Особливе обурення викликало відео, де нового кандидата демонстративно показали поруч із покійним президентом ЄФКС Адамом Красницьким – як символічну «передачу спадщини».
Після виборів новообраний президент Адам Кшесінський навіть не залишився на церемонії нагородження переможців турніру, що проходив у Косово одночасно з виборами. Його відсутність лише підтвердила підозру, що участь у виборах була для нього формальністю – влада і вплив важили більше, ніж реальна присутність у спільноті, яку він тепер формально представляє.
Ці вибори – не про розвиток кіберспорту. Це про те, як закриті угоди, конфлікти інтересів, кулуарний тиск і навіть спонсорство поїздок можуть знецінити голос кожної федерації. Ми звертаємось до етичних органів, журналістської спільноти та учасників події: дайте пояснення. Ми відкриті до публічних розмов, включно з інтерв’ю новообраного президента.
Бо йдеться не про одну посаду. Йдеться про те, чи має європейський кіберспорт шанс на чесне майбутнє.
Редакція залишає за собою право звертатися до етичних комітетів, незалежних журналістів, делегатів та органів контролю. Також готується до публікації повне інтерв’ю з кандидатом, який програв ці вибори – і має що сказати.
